Джон Х’юлінгс Джексон - видатний англійський невролог

Корнієнко І.А., Національна дитяча спеціалізована лікарня "ОХМАТДИТ", м. Київ, Україна

Робота Джона Х’юлінгса Джексона (1835-1911) привертала значну увагу істориків та філософів через те, що у ній було закладено концептуальний кістяк наукової неврології. І хоча коло його інтересів було широким, Джексона найкраще запам’ятали за плідні внески в діагностику та розуміння епілепсії в усіх її формах і складностях. Це ім’я закріплене за характеристикою "маршу" симптомів при фокальних моторних припадках і напівсвідомого стану (dreamy state) при психомоторних припадках, що походять зі скроневої долі [4, 5]. Праці Джексона про різноманітність епілепсії багаті на описові клінічні деталі, і ці дані рідко зазнавали доповнень, незважаючи на те, що з часу його смерті минуло майже століття [9]. Він був одним із перших теоретиків у сфері психічного здоров’я [5]. Біографи Джексона Макдональд та Айлін Крітчлі називають його батьком англійської неврології, а в наукових колах Великобританії досі точаться суперечки щодо того, ким він був у першу чергу - чи клініцистом, чи, можливо, філософом [2, 7, 10].

Джон Х’юлінгс Джексон народився 4 квітня 1835 р. у селищі Грін Хаммертон (зараз Північний Йоркшир). Його батько, Самюель Джексон, був процвітаючим броварником та фермером. Мати, у дівоцтві Сара Х’юлінгс, померла, коли Джону, наймолодшому з її п’ятьох дітей, щойно виповнився рік [2, 10].

Джексон відвідував маленькі сільські школи, а у віці 15 років був відданий у науку до доктора Андерсена, викладача неіснуючої нині Медичної школи Йоркського госпіталю, і закінчив медичну освіту в Медичній школі госпіталю св. Бартоломія в Лондоні між 1855 та 1856 рр.

У 1856 р. він здобув звичайну для того часу форму англійської медичної кваліфікації: член Королівського коледжу хірургів та ліцензіат Поважного товариства аптекарів. Потім повернувся до Йорку, де почав працювати лікарем у Йоркському диспансері [2, 3].

У 1855 та 1856 рр. Джексон робив обходи палат у госпіталі св. Бартоломія у Лондоні, де привернув увагу Джеймса Педжета. У диспансері Джексон також працював із Томасом Лейкоком (1812-1856), пізніше професором медицини у Единбурзі, який справив значний вплив на його інтереси у медицині та фізіології [5]. Лейкок особливо цікавився мозком, станом свідомості, усним мовленням та письмом, він був першим, хто розглядав мозок як суб’єкт законів рефлекторної діяльності. У ранньому віці на Джексона вплинули Шарль-Едуар Броун-Секар (1817-1894) та біолог і соціальний філософ Герберт Спенсер (1820-1903), чия позитивістська еволюційна теорія привела його до певних неврологічних доктрин. Перебуваючи під враженням творів Спенсера, який сформулював відому тезу "Виживає найсильніший", Джексон, на думку деяких біографів, міркував про те, щоб покинути медицину на користь філософії [2, 3, 10].

Між травнем та жовтнем 1859 р. Джексон залишив Йорк та переїхав до Лондона. Тут він потоваришував із Джонатаном Хатчинсоном (1828-1913), який мав подібну освіту та був родом із Йоркшира. Хатчинсон заохотив його займатись саме медициною і пізніше Джексон називав цей вчинок найуспішнішим досягненням свого життя [10].

Юний Джексон був, безперечно, амбіційним. Але його колись процвітаюча сім’я з часом зубожіла: три брати емігрували до Нової Зеландії, сестра вийшла заміж за лікаря, а батько втратив чимало грошей. Тож молодий лікар був приречений на бідне існування.

Самюель Джексон помер 9 лютого 1858 р., коли його син другий рік був інтерном у Йорку. Через 18 місяців Джон надовго переїхав у Лондон, палаючи амбіціями. У віці 24 років, з невеликою кількістю грошей, він зовсім не прагнув використовувати свій інтелект для забезпечення проживання і, можливо, розглядав медицину тільки як один із декількох варіантів. Він також жадібно читав, особливо Карлайла та Діккенса. Розмірковуючи про те, як інтелектуал із медичною освітою може утримувати себе у Лондоні в 1859 р., Джексон мав думати про те, щоб писати за гроші. Хатчинсон пізніше згадував, що Джексон мав намір почати "літературне життя" [10].

За допомогою Хатчинсона Джексон почав у Лондоні як медичний журналіст і, отже, познайомився з головою лондонських госпіталів. Однак уже 1859 р. він був прийнятий до штату Metropolitan Free Hospital і в той же час став викладачем патології, патологічної анатомії та гістології в Медичній школі Лондонського госпіталю. У 1860 р. Джексон запропонував свою докторську дисертацію з медицини Університету St. Andrew’s у Шотландії. Він міг зробити це, доки перебував у Лондоні, тому що в цей час студентам було дозволено отримувати докторську ступінь із медицини в Університеті St. Andrew’s через листування. У 1861 р. він був призначений членом Королівського медичного коледжу в Лондоні. Упродовж 1863 р. Джексон був помічником лікаря загальної практики в Лондонському госпіталі, а в 1874 р. - лікарем; він залишався в діючому штаті до 1894 р., а після цього до 1911 р. працював консультуючим лікарем [2].

Також багато часу та зусиль віддавав Джексон, перебуваючи у Лондоні, Національному госпіталю для паралізованих та хворих на епілепсію у Queen Square, заснованому в 1860 р. Шарлем-Едуаром Броун-Секаром. Останній заохотив Джексона сконцентрувати свої зусилля на неврології, і той почав як помічник лікаря у 1862 р., у 1867 р. отримав підвищення до посади лікаря, а з 1896 до 1906 рр. був консультуючим лікарем. Він мав також інші посади у госпіталях Лондона, найбільш значним було призначення у Moorfields Eye Hospital, тут він добре оволодів офтальмоскопією, яку популяризував у англійській неврології. Джексон також був пов’язаний із Islington Dispensary та на додачу мав приватну практику [3]. У 1868 р. він був обраний членом Королівського медичного коледжу в Лондоні, і впродовж наступних років його запрошували дати декілька важливих іменних лекцій коледжу (Goulstonian lectures) та брати участь у його управлінні. У 1878 р. Джексон був призначений членом Королівського товариства та у 1885 р. став першим президентом Неврологічного товариства, що пізніше було поглинуте Королівським медичним товариством [2].

Ранні праці Джексона стосуються переважно офтальмологічних проблем. Офтальмоскоп було винайдено в 1851 р. Германом фон Гельмгольцем (1821-1894). Коли Джексон почав неврологічну кар’єру десятьма роками пізніше, він підкреслював його важливість як діагностичного інструменту і потребу для неврологів вивчати очні захворювання. У Лондоні він започаткував традицію, що існує досі, тісної співпраці неврологів з офтальмологічними клініками. Він був одним із перших, хто наполягав на спорідненості між очними та церебральними захворюваннями [2, 3].

Джексон був першим, хто постулював, що аномальні психічні стани можуть бути результатом структурного ураження мозку. У 1863 р. він виявив епілептичні судоми, що зараз відомі як джексонівська епілепсія, при якій по тілу проходить серія спазмів, і у 1875 р. відніс їх до уражень моторної ділянки церебральної кори або зовнішнього шару мозку [8, 9].

У 1864 р. Джексон підтвердив відкриття Брока, що мовний центр праворуких осіб локалізований у лівій півкулі мозку і навпаки, через виявлення цього він міг асоціювати афазію в праворуких осіб із захворюваннями лівої півкулі мозку [3].

Незважаючи на проголошення найвидатнішим британським науковим клініцистом ХІХ століття, Джексон не проводив експериментів і рідко використовував мікроскоп. І хоча вчений не мав можливості звертатись по допомогу до нових тонких технологій дослідження нервової системи, він був упевнений у власних можливостях клінічного спостереження та дедуктивної логіки. Джексон мав широкі знання з літератури і ретельно стежив за експериментальними доповідями інших. Він також листувався з кількома науковцями, які використовували експериментальні методи, серед них Девід Фер’є (1843-1928), чиї дослідження сприяли деяким спостереженням Джексона [3, 4]. Дехто з його видатних наступників у галузі британської неврології критикував багато теорій та концепцій Джексона; але, як зауважив Франсіс Уелш у своїй роботі 1943 р., "...коли все це застаріле чи недоречне відкинуте, залишається великий скарб фізіологічної прозорливості, який ми не можемо дозволити собі ігнорувати" [2].

У своєму дослідженні моторної кори Отфрід Форстер, торкаючись попередніх відкриттів (також без доказів) ролі мозку як джерела неврологічного моторного сигналізування, цитує виключно Джексона.

Разом із друзями, Девідом Фер’є та Джеймсом Крічтоном-Брауном, двома видатними неврологами свого часу, Джексон став одним із засновників журналу Brain, що був присвячений взаємодії між експери-ментальною та клінічною неврологією (публікується й досі) [3]. Його вступний випуск вийшов у світ у 1878 р. У 1892 р. Джексон став одним із засновників National Society for the Employment of Epileptics (зараз Національне товариство епілепсії) разом із Вільямом Говерсом та Девідом Фер’є [2].

До Джексона існувала думка, що епілептичні феномени походять із довгастого мозку, і його робота більше, ніж чиясь інша, ініціювала прогресуючий розвиток сучасної концепції. На фізіологічному рівні він розглядав судоми як симптом, а не самостійне захворювання: "випадковий, надмірний і безладний розряд нервової системи м’язів". Вивчаючи свою дружину, Джексон зробив висновок, що епілептичні припадки були електричними розрядами всередині мозку. Він помічав, що у багатьох випадках судоми при епілепсії починаються зі специфічної зони тіла і поширюються тілом від місця початку як судоми первинно ураженої ділянки, що набувають наростаючої інтенсивності. На думку Джексона, це означає, що мозок розділений на різні частини і кожна частина контролює моторну функцію (або рух) певної частини тіла. І оскільки модель ніколи не змінювалась, спосіб організації мозку також повинен бути налагодженим [3, 9].

Одним із найвидатніших внесків Джексона у неврологію було його твердження, що функція локалізована в ділянках церебральної кори. Вже в 1870 р. він був упевнений у своєму твердженні, і це було того ж року, коли Гюстав Теодор Фрітч (1838-1927) та Юліус Едуард Хітзіг (1838-1907) експериментально показали, що електрична стимуляція кори викликає контралатеральні рухи кінцівки. Працюючи у тимчасовій лабораторії у будинку Фрітча, Хітзіг та Фрітч стимулювали мозок живих собак гальванічним струмом. Вони не тільки змогли викликати грубі рухи тіл собак, але і виявили, що специфічні області мозку контролюють специфічні рухи. Ці результати були підтверджені Девідом Фер’є, який стимулював кору мавп. Фер’є 1876 р. присвятив свою книгу "The Functions of the Brain" ("Функції мозку") Джексону [3].

Джексон присвятив свою третю Круніанську лекцію 1884 р. зв’язкам мозку та розуму. У цій лекції він особливо заперечував матеріалізм, цитуючи джерела когорти вчених і письменників, серед яких Вільям Гамільтон, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Фрідріх Макс Мюллер та інші. Він уперше сформулював так звану доктрину супроводження, згідно з якою нервова система є точним сенсомоторним механізмом, упорядкованим за еволюційною ієрархією, і, відповідно, нервова система та розум - це дві повністю відокремлені сутності [4, 5, 8, 10].

Критики Круніанських лекцій звинуватили Джексона у привласненні теорії двох годинників Лейбніца. Він відповів, що це, можливо, й справді так, але особливого значення не має, оскільки теорія Лейбніца не стосується медицини. Джексон заявляв, що неможливо локалізувати розумову функцію, бо нервова система є виключно сенсомоторною. Торкаючись обговорення теорії "розум - тіло", він говорив, що міг би погодитися з теорією тотожності розуму та тіла, якби це означало, що нервова система має дві функції - інтегративну та мислення. Навіть якщо правильною була теорія "розум - мозок", доктрина супроводження як винахід залишалася корисною для лікарів, бо вона відділяла практичний діагноз біля ліжка хворого від нелокалізованої психічної функції. Згідно з ідеєю Джексона, психічні захворювання можуть мати місце, але за своєю природою вони виключені з компетенції медичної науки [8, 10].

Доктрина супроводження була одним із пояснень проблеми "розум - тіло", що зараз зветься психофізичним паралелізмом - теорія, що мозок і розум існують паралельно, але причинно не пов’язані, як два годинники, що йдуть у тандемі. Джексон визнавав інші можливі пояснення; однак він виявив, що паралелізм полегшує розвиток практичної наукової неврології, бо дозволяє неврологу повністю ігнорувати психічну функцію [5, 6, 10].

У 1865 р. він одружився зі своєю кузиною Елізабет Дейд Джексон, яка страждала від того, що ми зараз називаємо джексонівською епілепсією, і померла бездітною в 1876 р. Після того як померла дружина, він став відлюдником, почав страждати від запаморочення та мігрені, прогресуючої втрати слуху. Джексон та його дружина удвох померли у Manchester square, і місце їх проживання зараз увічнене блакитною дощечкою, прикріпленою до будинку [2].

Джексон був скромним, дуже сором’язливим, ніколи не проявляв надмірного сплеску почуттів, не любив будь-якої суспільної діяльності та ненавидів спорт, навіть ходіння. Однак цей ексцентричний чоловік був добрим, ввічливим і мав тонке почуття гумору [3].

У 1887 р. Джон Х’юлінгс Джексон був нагороджений почесним ступенем доктора права Університетом Глазго, у 1904 р. - ступенем доктора наук Університетом Лідса, і в 1905 р. він був нагороджений почесним ступенем доктора права Університетом Единбурга. Джексон був плідним письменником, але заповів знищити всі особисті папери після своєї смерті. Залишились опублікованими близько 350 статей, багато з них у невідомих журналах [1-3].

Ім’я цього видатного невролога закріплене за низкою симптомів, синдромів, законів неврології. "Щоб вигнати з медицини хибну ідею, потрібно 50 років, а щоб затвердити правильну - усі сто", - твердив Джон Х’юлінгс Джексон [2]. Що ж, минуло близько століття, і поняттями, введеними цим видатним клініцистом, сучасні неврологи оперують як беззаперечними істинами.

Литература
1. Andermann A.A. Hughlings Jackson’s deductive science of the nervous system: a product of his thought collective and formative years // Neurology. - 1997. - № 48(2). - C. 471-481. http://www.ncbi.nlm.nih.govbrubmed/9040741.
2. Critchley M., Critchley Е. John Hughlings Jackson: Father of English Neurology. - New York: Oxford University Press, 1998. - 228 c.
3. Enersen O.D. John Hughlings Jackson. http://www.whonamedit.com/doctor.cfm/2766.html.
4. Hogan R.E., Kaiboriboon K. John Hughlings-Jackson’s Writings on the Auditory Aura and Localization of the Auditory Cortex // Epilepsia. - 2004. - Vol. 45, № 7. - C. 834-837. http://www3.interscience.wiley.com/cgi-bin/fulltext/118751018/HTMLSTART.
5. Hogan R.E., Kaiboriboon K. The "Dreamy State": John Hughlings-Jackson’s Ideas of Epilepsy and Consciousness // Am. J. Psychiatry. - 2003. - 160. - 1740-1747. http://ajp.psychiatryonline.org/cgi/content/full/160/10/1740.
6. Meares R. The Contribution of Hughlings Jackson to an Understanding of Dissociation // Am. J. Psychiatry. - 1999. - 156. - 1850-1855. http://ajp.psychiatryonline.org/cgi/content/full/156/12/1850?ijkey=caefa537a5bb59473095eedbf6a5ae002bc76ea6.
7. Morrish P. John Hughlings Jackson - father of english neurology // Brain. - 1999. - № 6. - 1199-1200. http://brain.oxfordjournals.org/cgi/content/full/122/6/1199.
8. Pitchford I. Evolutionary Developmental Psychopathology - UK: University of Sheffield Centre for Psychotherapeutic Studies School of Health and Related Research, 2001. http://www.human-nature.com/darwin/edp.html.
9. Taylor D.C., Marsh S.M. Hughlings Jackson’s Dr Z: the paradigm of temporal lobe epilepsy revealed // J. Neurol. Neurosurg. Psychiatry. - 1980. - № 43(9). - C. 758-767. http://www.pubmedcentral.nih.gov/articlerender.fcgi?tool=pubmed&pubmedid=6999129.
10. York G.K., Steinberg D.A. The philosophy of Hughlings Jackson // J. R. Soc. Med. - 2002. - № 95(6). - C. 314-318. http://www.pubmedcentral.nih.gov/articlerender.fcgi?artid=1279922.




Наиболее просматриваемые статьи: